(розмова побратимів)
— Як думаєш... братику, скоро відпустять?
— Ні, братику... ні... не скоро...
— Вони тільки завтраками кормлять...
Ночі без сну, дощ і багнюка,
Фронт нас тримає, грьобана сука.
Місяць за місяцем – знову вперед,
Відпустки нема, життя тут не мед.
Кажуть: «Тримайся! Ще тиждень, ще два...»
Знову обіцянка, знову слова.
Штаб нам насипав солодких байок,
А ми тут тримаєм останній куток.
Завтраками кормлять, як пса на ланцюг,
Фронт не пускає, бо ти йому друг.
Заміни нема, тут все як завжди,
Війна жере нас, їй ПОХУЙ на всіх!
Старесенькі берці, дим сигарети,
Знову атака, свистять кулемети.
Мрію про дім, про дітей і плед,
Але ще місяць – і знову вперед.
Комбат махне: «Ще трохи, братки!»
А за спиною – могилки й хрестки.
Сонце не світить, лише вогні,
Тут дні, як секунди, тут ночі – одні.
Завтраками кормлять, як пса на ланцюг,
Фронт не пускає, бо ти йому друг.
Заміни нема, тут все як завжди,
Війна жере нас, їй ПОХУЙ на всіх!*
В штабі все добре – там теплий чай,
А тут під ногами – земля і край.
Хлопці мовчать, бо що говорити?
Як вижити треба, а не просити.
Додому поїдеш? Коли? Хто зна?
Може у цинку, а може весна...
Скажуть: «Тримайся! Ми скоро прийдем!»
Але всі знаєм – ніхто не піде.
Завтраками кормлять, як пса на ланцюг,
Фронт не пускає, бо ти йому друг.
Заміни нема, тут все як завжди,
Війна жере нас, їй ПОХУЙ на всіх!
